Уклін тобі, Тарасе

УКЛІН ТОБІ, ТАРАСЕ

Святково прибраний зал, портрет Т.Г.Шевченка, виставка книжок Т.Г.Шевченка. Діти одягнені в національні костюми.  (На сцені 6 учнів)

1-а дитина.

                  Тануть вже сніги весною,

                  І покрила ряст веселка.

                  Повні сил й наснаги живої

                  Всі вшановують пам’ять Шевченка.

2-а дитина.

                Кобзарем його ми звемо,

                Так від роду і до роду.

                Кожен вірш свій і поему

                Він присвячував народу.

3-а дитина.

                 Чисту матір і дитину

                 Він прославив серцем чистим.

                 Всю осяяв Україну

                 Поглядом він променистим.

4-а дитина.

І тому в сім’ї великій,

У цвіту садів прекрасних,

Буде жити він навіки,

Як безсмертний наш сучасник.

5-а дитина.

Благословен той день і час,

Коли прослалась килимами

Земля, яку сходив Тарас

Малими босими ногами.

Земля, яку скропив Тарас

Дрібними росами-сльозами.

           

6-а дитина.

В похилій хаті, край села,

Над ставом, чистим і прозорим,

Життя Тарасику дала

Кріпачка-мати, вбита горем.

(Входить хлопчик з мамою)

(Мати несе запалену свічку, ставить на столик біля портрета Т.Г.Шевченка)

ХЛОПЧИК: - Мамо, а чому так багато зірок на небі?

МАТИ: - Це коли людина на світ приходить, Бог свічку запалює, і горить та свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка гасне, зірочка падає. Бачив?

ХЛОПЧИК: - Бачив, матусю, бачив. Матусю, а чому одні зірочки ясні, великі, а других ледь видно?

МАТИ: - Бо коли людина зла, заздрісна, скупа, її свічка ледь-ледь тліє. А коли людина добра, любить людей, робить їм добро, тоді свічечка такої людини світить ясно і світло це далеко видно.

ХЛОПЧИК: - Матусю, я буду добрим. Я хочу,щоб моя свічечка світила найясніше.

ВЧИТЕЛЬ:  Ось така зірка-свічечка засвітилась 202 роки тому, а саме 9 березня 1814 року в селі Моринцях, Черкаської області, в сім’ї кріпака Григорія Івановича Шевченка народився хлопчик, назвали його Тарасом. Прожив він лише 47 років, які стали славою і гордістю українського народу. Він написав багато віршів, поем, намалював багато картин. Його слово полюбив народ і прозвав своїм Кобзарем.

      Хлопчик ріс мовчазний, завжди чомусь замислений. Ніколи не тримався хати, а все тинявся десь по бур’янах, за що прозвали його в сім’ї малим приблудою.

1)Пісня "Не на шовкових пелюшках"

Не на шовкових пелюшках,

Не у величному палаці –

В хатині бідній він родився

Серед неволі, тьми і праці.

Нещасна мати сповила

Його малого й зажурилась…

І цілу ніченьку вона

За сина-кріпака молилась

І Бог почув молитву ту

І в руки хлопцеві вручив

Співецьку чародійну ліру.

2)Вірш  "У нашім раї на землі"

3)Вірш  "І золотої й дорогої"

ВЕДУЧИЙ:  Восьмилітнього Тараса батьки віддали до дяка в науку. Дивна була ця наука. П’яний дяк навчав дітей по церковних книгах. За найменшу провину карав своїх учнів різками. Будучи вже поетом, Тарас Шевченко згадував ту школу, куди привела його кріпацька доля.

Вірш  "Доля"

ВЕДУЧИЙ:  Та недовго тривала Тарасова наука. Несподіване горе випало на долю маленького хлопчика: замучена важкою працею померла мати.

(Мати входить із Тарасом. Дід сидить коло тину і курить люльку.)

МАТИ: Як гірко, як нестерпно жаль,

Що долі нам нема з тобою!

Ми вбогі, змучені раби,

Не маєм радісної днини.

Нам вік доводиться терпіти,

Не розгинать своєї спини.

Промовив слово – і нагай

Над головою люто свисне,

І так усюди – з краю в край

Панує рабство ненависне.

Росте неправда на землі,

Згорьованій, сльозами вмитій.

О любі діточки малі,

І одні залишитесь на світі.

Ну хто замінить вам мене!

Рожеві квіти нещасливі,

Коли безжальна смерть зітре

Мене на довгій панській ниві!

МАТИ: -  Тарасику, сину мій, де ти подінешся у світі?

ТАРАС: - Піду у найми в світ широкий. Тебе, матусю не забуду. Де я не буду.

ВЕДУЧИЙ:  Батько одружився вдруге, взявши вдову з дітьми. В хаті почалися сварки, докори. Сяк так жилося, поки живий був батько. Але він застудився в дорозі і помер через два роки після смерті матері. І нестерпним стало життя сиротам у своїй хаті.

       Діти пішли наймитувати, Тарас пасе громадську череду, наймитує в школі. Мине 20 років і він з болеем буде згадувати своє дитинство у вірші "Мені тринадцятий минало".

ТАРАС: Вірш "Мені 13-ий минало" (І часина/до слів "Утирала мої сльози та й поцілувала"/)

(Заходить Оксана. Підходить до Тараса. Він плаче. Бере за руку, підводить на середину залу).

ОКСАНА: Чом же ти плачеш? Ох, дурненький Тарасе, бач, малий плаче. Давай я сльзи тобі витру (витирає рукавом). Не сумуй, Тарасику, адже кажуть, що ти найкраще від усіх читаєш, найкраще від усіх співаєш, щей  кажуть, малюєш ти. От виростеш і будеш малярем.

ТАРАС: Еге ж, малярем… (задумався)

ОКСАНА:  І ти, Тарасе, розмалюєш нашу хату.

ТАРАС: Еге ж… А всі кажуть, що я ледащо і ні на що не здібний… Ні, я не ледащо, таки буду малярем.

ОКСАНА: Авжеж, будеш! А що ти ледащо, то правда, дивись, де твої ягнята! Ой, бідні ягняточка – вони ж пити хочуть!

ТАРАС: Вірш "Мені 13-ий минало" (ІІ часина)

 Неначе сонце засіяло,

Неначе все на світі стало

Моє… лани, гаї, сади!...

І ми, жартуючи, погнали

Чужі ягнята до води.

Бридня!... А й досі, як згадаю,

То серце плаче та болить,

Чому господь не дав дожить

Малого віку у тім раю.

Умер би, орючи на ниві,

Нічого б на світі не знав.

Не був би в світі юродивим,

Людей і бога не прокляв!

(виходять з Оксаною за руку)

Пісня «Слово Кобзаря» (на виконання пісні входять всі діти)

Вірш "Якби ви знали, паничі"

ВЧИТЕЛЬ: Не дивлячись на те, що народився поет у бідній кріпацькій сім’ї і дитинство його було тяжким і безрадісним, малий Тарас ріс розумним і допитливим хлопчиком.Тарас наймитує, у вільний від роботи час читає і малює, а по закутках, щоб ніхто не бачив горя, плаче. Але думка знайти людину, яка б навчила його малювати, не покидає хлопчика. Так він потрапляє до хлипківського маляра. Той погоджується навчити його малювати, але пан Енгельгард, в якого він служив козачком, забирає його з собою до Петербурга.

(На сцену виходять учасники дійства. На першому плані школяр – у ролі Шевченка. Він сідає і щось малює на аркуші. До нього поважно підходить Пан, зазирає Шевченкові через плече, здивовано витріщає очі…)

ПАН:(уїдливо) І що це ви, добродію, черкаєте отаке?

ШЕВЧЕНКО:(не відриваючись од роботи) Не черкаю, а малюю, портрет знайомого…

ПАН:(так само іронічно) Щось я не бачу поряд нікого, хто б міг слугувати вам за натуру. Невже ви отак, по пам’яті, здатні щось путне змалювати?

ШЕВЧЕНКО: А чом би й ні? Здатний…(Продовжує малювати)

ПАН:(украй єхидно) Це, мабуть, хитрість така: аби ніхто не міг перевірити, чи схожий ваш малюнок з оригіналом! (Сміється сам до себе пихато)

ШЕВЧЕНКО:(недбало) Помиляєтеся, шановний: пам’ять маю чудову, та й малюю начебто непогано.

ПАН:(ніби з викликом) А мій портрет, отак, просто зараз же, ви могли би змалювати?!

ШЕВЧЕНКО:(усміхаючись) Ваш? Портрет? Та дуже просто!(Прискіпливо оглядаючи пихатого Пана з голови до ніг)

ПАН:  Тоді змалюйте, я віддячу (лізе в кишеню за гаманцем)

ШЕВЧЕНКО: То вже потім поговоримо, а зараз ставайте ось тут (підводиться, переставляє Пана туди-сюди, надає йому кумедну позу, прискіпливо оглядає знову).  Та-а-ак… Здається, так добре… Стійте, прошу пана, незрушно – я малюю!

(Тарас сідає і малює. Пан стоїть, наче закам’янів. Видно щось йому свербить; він кривиться, але боїться навіть і ворухнутися)

ПАН:(не втерпівши) Довго мені ще отак стовбичити?!

ШЕВЧЕНКО:  Та ні, ось ще кілька штришків – і готово!

(Подає Панові малюнок. Той уважно роздивляється, задоволено прицмокує – портрет йому явно сподобався)

ПАН:  Здається, непогано…І скільки ж ви правите за нього?

ШЕВЧЕНКО:  Та недорого, як для вас – рубликів триста…

ПАН:(аж підстрибує, захлинається) Та  ви… Ви… Ви що?! Оце за кілька хвилин такого-сякого кар лякання – і цілісіньких триста рублів?! Нема дурних…

ШЕВЧЕНКО: (щось домальовуючи на портреті) Побачимо, побачимо… (Відсуває від себе підправлений малюнок, роздивляється уважно, задоволено усміхається).  От тепер – зовсім непогано, тепер і дорожче можна правити…

(Пан іще раз кидає презирливий погляд на Шевченка, пхикає, іде геть. Шевченко кладе портрет на стілець, іде за Паном… Виходить Крамар. Дія відбувається ніби другого дня.)

КРАМАР: (підходить до малюнка, роздивляється, задоволено сміється) Ну й Тарас, от утнув! Що ж, виставлю на продаж: побачимо що буде…

(До крамниці заходить Пан. Одразу кидає погляд на портрет, ніяковіє, звертається до Крамаря)

ПАН:  Що коштує цей портрет?

КРАМАР: (порівнявши Пана з портретом) Як для вас, шановний, то всього-навсього… п’ятсот рублів !

ПАН:(аж затинається) Скі… Скі… Скільки-и-и?!

КРАМАР: П’ятсот.

(З’являється Покупець, підключається до Пана і Крамаря. Пильно вивчає портрет і Пана)

ПОКУПЕЦЬ:(до Крамаря) Ви кажете п’ятсот? Беру! (Лізе нібито за грішми)

ПАН:(перелякано) Ні, я перший! Беру! (Тицяє Крамареві гроші, вихоплює портрет і стрімголов тікає).

КРАМАР: (перелічує гроші) Непогано заробили, а здавалось би за що?Господи, прости! За віслюкові вуха, які наш Тарас домалював на портреті тому Панові!..

ПОКУПЕЦЬ: Буде на що Тарасові фарби купувати!

(З’являється Шевченко, який усе чув та бачив)

ШЕВЧЕНКО: Непогано провчили пихатого Пана! А на фарби гроші в мене є, дякую вам, друзі!(До крамаря)  Краще віддайте їх прочанам у Лаврі – нехай за Україну помоляться…

(П’єску закінчено, всі повертаються на місця.)

УЧЕНЬ:

 Хоче малювати,

Прагне він до знань.

Та за це багато

Зазнає знущань.

УЧЕНЬ:

Нишком він малює

Статуї в саду.

Вночі пише вірші

Про людську біду

ВЕДУЧА: Зустріч у Петербурзі з земляком – художником Соменком круто змінила долю Тараса Григоровича. Він познайомився також з байкарем Гребінкою, художниками Брюловим, Венеціановим, з Жуковським. Вони побачили великі здібності молодого художника і викупили його з неволі, продавши портрет Жуковського за 2500 рублів.

ВЧИТЕЛЬ:  Тарас виправдав їхні надії. В 1845 році він закінчив Петербурзьку художню академію з званням "вільного художника". Він малює портрети, картини, робить ілюстрації до своїх віршів.

Вірш  "І виріс я на чужині"

ВЕДУЧА:  Тепер просто неможливо уявити, що б сталося з Тарасом, з його геніальним поетичним талантом, художнім хистом, якби не було у його житті 22 квітня 1838 року. Це день викупу його з кріпацтва.

ВЕДУЧИЙ:  "Живу, учусь, нікому не кланяюсь і нікого не боюся – велике щастя бути вольним чоловіком, робити, що хочеш, ніхто тебе не спинить" – писав поет.

ВЕДУЧА:  Та недовго була та воля. Бачив молодий поет, як тяжко стогнуть у панському ярмі кріпаки.

Вірш  "Летим.  Дивлюся, аж світає"

Вірш  "На панщині пшеницю жала"

ВЕДУЧА:  Поета тривожить, хвилює питання: "Чи довго ще на сім світі катам панувати?" І він закликає: " Схаменіться, будьте людьми, бо лихо вам буде, розкуються незабаром заковані люди. Настане суд…"

ВЕДДУЧА:  Не довели до добра такі вірші поета. Таки віддали 33-річного Тараса в солдати. Але він і тут продовжує служити своїй поезії. Туга за рідним краєм відчувається у кожному вірші, написаному потайки. Сум, смуток, спогади про Україну, Дніпро, село, і ясні зорі…

Вірш  "Село. І серце одпочине"

Вірш  "Тече вода в синє море"

Пісня  "Зацвіла в долині червона калина"

 Вірш  "Тече вода з-під явора"

 Вірш  "Сонце заходить, гори чорніють"

 Пісня  "Садок вишневий коло хати"

 Вірш  "Реве та стогне Дніпр широкий"

 Пісня  "Зоре моя вечірняя…"

ВЕДУЧИЙ:  Коли Тарас Шевченко був на засланні в далеких степах Казахстану, він дуже тужив за Україною. Незважаючи на заборону, він продовжує потайки писати

 Вірш  "Думи мої, думи мої"

ВЕДУЧИЙ:  Напевне, ніхто з вас на знає, що пісню " Утоптала стежечку" – теж написав Тарас Шевченко.

 Пісня  "Утоптала стежечку"

ВЕДУЧИЙ:  Співець-патріот Тарас Шевченко і в засланні мріє ще повернутись на Україну, подивитись на зелені луги, ліси, вилити там своє горе. Ось про що він пише, що нам заповідає.

УЧЕНЬ:

Україно, Україно,

Серце моє, ненько!

Як згадаю твою долю –

Заплаче серденько.

УЧЕНЬ:

Я так люблю мою Україну убогу

Що прокляну святого Бога,

За неї душу погублю.

УЧЕНЬ:

Холоне серце, як згадаю,

Що не в Україні поховають

Що не в Україні буду жить,

Людей і Господа любить.

УЧЕНЬ:

Не цурайтесь того слова,

Що мати співала

Як малого сповивала,

З малим розмовляла.

Пісня  "Тополя"(по діброві вітер виє)

УЧЕНЬ:

Учітеся, читайте, і чужому научайтесь, і свого не цурайтесь.

Бо хто матір забуває, того Бог карає.

Того діти цураються,в хату не пускають.

УЧЕНЬ:

Україну свою любіть,

Любіть її во время люте

В останню тяжкую мінуту.

За неї Господа моліть…

ВЕДУЧИЙ: Та не судилося Тарасові бачити свій край вільним. Трапилося те, чого боявся поет. Чужа земля прийняла його тіло. Однак, будучи ще в 1845 році в Україні, молодий Шевченко написав "Заповіт".

Вірш  "Заповіт"

ВЕДУЧИЙ:  Справжній співець свого народу, знедоленої України Тарас Григорович Шевченко прожив всього 47 років. 10 березня 1861 року він помер.

ВЕДУЧИЙ: Друзі виконали заповіт поета. На 40-ий день після його смерті вони знову зібралися на Смоленському кладовищі в Петербурзі. Було вирішено переправити труну з тілом до Києва. Через 10 днів Шевченко повернувся на Батьківщину.

ВЕДУЧИЙ: 22 травня 1861 рік. Цей день зібрав квіти з усієї України, скропив їх сльозами на Чернечій горі у Каневі, куди прибув на вічний спочинок за його заповітом великий Кобзар, полум’яний патріот України – Т.Г.Шевченко.

УЧЕНЬ:

Спи спокійно, Тарасе,

Нащадки твої словом шани й любові

Тебе пом’янули

І народи Вкраїни

Заповітів священних твоїх

Не забули!

Пісня"Поклін тобі, Тарасе"

Поклін тобі, Тарасе,

Великий наш пророче,

Для тебе вірно б’ється

Те серденько діточе.

Ти кажеш рідний народ

І рідний край кохати,

Для нього кажеш жити

Для нього й умирати.

Ось тут перед тобою

Ми, українські діти,

Святочне прирікаєм

Сповняти ті завіти.

На службу Україні

На чесне діло гоже,

В ім’я святої правди –

Благослови нас, Боже!

УЧЕНЬ:                                   У росяні вінки заплетені суцвіття

До ніг тобі, титане, кладемо

Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття

Тебе своїм сучасником звемо!

УЧЕНЬ:

За все тобі клянемся

Усі вкраїнські діти,

Ми сповнимо, Кобзарю,

Всі твої заповіти.

УЧЕНЬ:

Ти живий, Кобзарю,

І пісні твої линуть по світу.

І тобі, Кобзарю,зносять слави дар

Твої вільні діти й онуки!

ВЧИТЕЛЬ:  Юні друзі! Дорожіть Шевченком, любіть Україну, як любив її поет. Бережіть її як берегли ваші діди і прадіди.

        Читайте твори Кобзаря і ваша мова буде гарною, барвистою, чарівною, бо українська мова – одна з найкращих мов світу.

        Учітеся, шануйте батьків, живіть дружно, бо так учив Шевченко.

        Нехай на вашому шляху завжди будуть поруч Шевченкова пристрасть, Шевченкова мужність і невмируще слово! А слово Шевченкове житиме вічно – мудре, пророче, святе. Поки буде Дніпро сивий нести в море воду,живий буде Тарас в серці українського народу.

УЧЕНЬ:

Моя свічка загасла, але я

Пам’ятаю, що ти Кобзарю, народився 9 березня 1814 року.

УЧЕНЬ:

Моя свічка загасла, але я

Пам’ятаю, що ти – справжній син своєї Батьківщини.

УЧЕНЬ:

Моя свічка загасла, але я

Пам’ятаю, що залишив нам безцінний скарб – Кобзар.

УЧЕНЬ:

Моя свічка загасла, але я

Пам’ятаю, що вперше "Кобзар" було втдано 1840 року.

УЧЕНЬ:

Моя свічка загасла, але я

Пам’ятаю, що ти народився у селі Моринцях на Черкащині.

УЧЕНЬ:

Моя свічка загасла, але я

Пам’ятаю, що дитячі роки ти провів у Кирилівці.

УЧЕНЬ:

Моя свічка загасла, але я

Пам’ятаю, що ти в 11 років залишився сиротою.

УЧЕНЬ:

Моя свічка загасла, але я

Пам’ятаю, що ти мріяв стати художником, а твоя заповітна мрія – воля.

УЧЕНЬ:

Моя свічка загасла, але я

Пам’ятаю, що ти закінчив Перербурзьку Академію Мистецтв.

УЧЕНЬ:

Моя свічка загасла, але я

Пам’ятаю, що  10 років ти був у засланні, тобі було заборонено писати і                 малювати.

УЧЕНЬ:

Моя свічка загасла, але я

Пам’ятаю, що тебе викупили з кріпацтва в 24 роки.

УЧЕНЬ:

Моя свічка загасла, але я

Пам’ятаю, що тебе не стало 10 березня 1861 року.

УЧЕНЬ:

Моя свічка загасла, але я

Пам’ятаю, що ти жив всього 47 років.

УЧЕНЬ:

Моя свічка загасла, але я

Пам’ятаю, що ти похований на Чернечій горі.

УЧЕНЬ:

Наші свічки загасли, але

Слово твоє горітиме вічно!

Як вічною буде і пам’ять про тебе,

Невмирущий наш Тарасе!